Герої не вмирають.

В моєї подруги в АТО  загинув син. Йому було лише 23...
Я хочу поділитись з вами її спогадами.
"Набираю незнайомий номер телефона , щоб домовитись про зустріч з побратимами сина , і чую близьку , добре знайому мелодію : «Ще не вмерла України …» . Серце стискається у грудях від болю , очі наливаються пекучою сльозою. Не дозволять вмерти неньці – Україні її сини ! Вони самі за неї вмирають. Скільки на сьогодні їх , вірних синів своєї Батьківщини , героїв – патріотів, віддали свої життя ? Уже тисячі. Серед них і наш син , наша кровиночка , наше лебедятко і наше пташатко… Лише 23 роки життя подарувала йому доля ,а ще сирітство і героїчну смерть. 31 серпня 2014 року близько полудня в полі коло села Весела Гора , що на Луганщині , виконуючи бойове завдання в зоні АТО , загинув Малянівський Василь Іванович.
Осколок «ураганівського» снаряду вмить обірвав усі надії , мрії і сподівання зовсім молодої людини . А він лише тільки спинався на ноги , тільки-тільки учився жити , тільки починав стверджуватись у цьому житті. Народився Вася і підростав у селі Андріяшівка Бердичівського району. Мав звичайну родину : батька , Івана Вікторовича , маму , Нілу Володимирівну , старшу сестричку Лесю. Батьки працювали в місцевому хмелерадгоспі і будували для себе будинок. Лихо прийшло в сім’ю , коли будівництво майже завершилося. Раптово захворіла і дуже швидко померла мама. Було тоді хлопчику лише вісім років . Гірка доля дітей – сиріт . В народі говорять : «Помер батько-дитина стає напівсиротою , а коли мати , то відразу - круглою сиротою» . Доля жорстоко пожартувала над дитиною , стерши в пам’яті обличчя найріднішої людини. Частенько разом із сестрою бігав він на місцеве кладовище , щоб поговорити з мамою , що беззвучно дивилася на нього з гранітної плити. У травні 2005 року Вася вирішує проживати разом з родиною своєї тітки , Лідії Володимирівни, в селі Кириївка Любарського району. Звикати до нового життя хлопцеві було важко , та він швидко віднайшов у школі нових друзів. Взагалі він був дуже комунікабельним , легко сходився з людьми , усюди був своїм. А ще любив дітей , міг по-дитячому пустувати , був веселим і дотепним . Закінчивши Кириївську ЗОШ І-ІІІ ступенів , вступив до Житомирського агроекологічного університету на лісотехнічний факультет. За два роки залишив навчання і пішов служити в армію за контрактом. Бути військовим мріяв з дитинства, навіть намагався вступити до Суворівського училища , та пропустив строки вступу за віком. Після трьохмісячної військової підготовки в Дівичках Київської області подальшу службу проходив у Бердичівській артилерійсько- танковій військовій частині механіком - водієм гарматної самохідно – артилерійського машини . За чотири роки служби добре оволодів професією механіка-водія , став першокласним спеціалістом. Керівники характеризують його як дисциплінованого солдата , що чітко виконував усі накази , постійно працював над своєю фізичною і стройовою підготовкою, був ініціативним і відповідальним. 14 липня за наказом командира військової частини Малянівський Василь Іванович вибув у підпорядкування керівника Антитерористичної операції . Страшно навіть уявити , що довелось пережити нашому Васі за порівняно короткий час : п’ять разів він побував на межі життя і смерті . «Хрещена , сьогодні можна відзначити мій п’ятий день народження» , - говорив він якось у телефонній розмові. Півтора місяці війни загартували його волю , зміцнили його патріотичний дух . Він став справжнім героєм , бо як по-іншому назвати зовсім молоду людину, яка, перебуваючи в самому пеклі , щоденно бачачи смерті друзів і побратимів , щохвилинно ризикуючи власним життям і не скаржачись ні на що , ставила перед собою мету : захистити свою Україну. Таку ж мету і таке ж прагнення перемогти я відчула в розмові з бойовим товаришем свого Васі -Стукальцем Миколою. Дивуєшся ,як після поранення можна рватися назад на війну? « Хто ж , як не ми» , - посміхаючись , промовляє солдат. Звідки береться у наших дітей такий патріотизм? Хочу подякувати мамі Миколи , Олені Юріївні , а в її особі і всім матерям , чиї діти захищали і захищають сьогодні нашу Батьківщину від ворога. Низький уклін Вам . Ви виховали гідних синів! Низький уклін і співчуття всім матерям , чиї сини загинули на цій гібридній війні. Кріпіться і вірте в перемогу , бо так хотіли наші діти .
Пам’ятайте : вони прагнули миру лише після перемоги. Низький уклін усім волонтерам , що допомагають виживати нашим бійцям . Особливе спасибі тим , що допомагають повертати рідним тіла їх солдатів . Це «святі» люди. Взагалі, наші українці дуже чуйні , добрі і небайдужі . В цьому я переконалась , коли біда постукала в наші двері. Першими прибігли на поміч родичі , бо вони у нас найкращі. Багато тих , хто знає нас ,і навіть ті , що не знають, допомагали добрим словом , грошима . Щиро дякуємо усім! Нам було б удвічі важче без вашої підтримки. Смерть моєї дитини здається мені найнесправедливішою . Кожну телефонну розмову Вася завершував словами : «Я обов’язково повернуся додому.» А я йому вірила , думала: «Невже з людиною , що так набідувалась в дитинстві, може щось трапитись.» Розумію : потрібно триматися , потрібно жити далі, та не знаю , як справитися зі своїм горем. Як змиритися Лесі із втратою єдиного брата . Вона, як біженка, приїхала з трьома діточками з Луганщини і сподівалась на братову підтримку. Як звикати до думки , що Васі немає , тітці - Галині Володимирівні , що звикла постійно перейматися його життям і проблемами. Як справитися з бідою молодесенькій вдові , коли розум потьмарюється і вчинки стають незрозумілими. Єдине вселяє надію - по цій землі тупотить ніжками маленький українець із прізвищем Малянівський. Вірю : він підросте , стане гідною людиною , і слова : «Герої не вмирають!» для нього будуть мати особливе значення. ""