Петро Могила — святий; політичний, церковний і
освітній діяч України, митрополит Київський і
Галицький
(з
1632). Він був відданим і невтомним борцем за торжество
православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в XVII
столітті.
Народився
Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і
Молдавії Симеона Могили.Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського
православного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження
православної віри. Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських
володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто
зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно
матеріальної допомоги.
Різка
зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли
вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році
Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого
воєводича разом з сім’єю залишити землі батьківщини.
Могили
переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів,
що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в
Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах
Голландії та в Парижі. Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить
швидко опанував богословську науку.
Повернувшись
до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621
року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в
іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу
обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ’ю,
народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно
сповідувати її.
Після
повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит
довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі. Згодом він переїжджає до
України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом
(Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування
з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По
суті, це й визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він
приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.
На той час
Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я в Україні. Це був
той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у собі життєдайні сили
народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли
вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя
на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів мітрополітства.
У
1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистенського, за згодою
митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який
ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський
Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це
обрання.
Добре усвідомлюючи роль книги,
друкованого слова, праведник докладав усіх зусиль, щоб за
час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та
Білорусії,
так і в
суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його
настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і
книги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит
склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний
талант автора. І.Огієнко з цього приводу зазначав: ”Могилянська доба — це
найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної
праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає
найпочесніше місце”.
Петро
Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник
і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами
монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі
утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит
вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і
ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.
Восени
1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія була дещо
затьмарена виступом противників намісника, тих, хто вбачав у ній конкурентку й
суперницю братській школі. Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила
зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з
братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об’єднаного закладу.
Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий ”старшим
братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл”. Лаврську
школу, об’єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію,
яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало
справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання
лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який
згодом став взірцем для всіх духовних шкіл.
Під
невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно
розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня,
що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала
православному народові й Церкві ”багато благочестивих і вчених мужів”.
Окрім
Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну — Вінницьку, а у
1636 році — Кременецьку.
Слід
зазначити, що становище православ’я в Україні у першій половині XVII ст. було надзвичайно
складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з
різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі
таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після
сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідувати свою віру,
відправляти служби, обирати пастирів. Обставини цього часу вимагали, щоб
православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би
своїм авторитетом зміг захистити її в непростий період випробувань.
Звісно, кандидатура
Петра Могили була найдостойнішою.
У
квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи
чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин
митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і
поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці
червня вирушив до Києва.
Вся діяльність Петра
Могили після вступу його на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення
повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув перед
пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім
обов’язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних
правил. У своїх грамотах і посланнях ревний святитель і подвижник православ’я
щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і
діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно
піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.
Для
православної Церкви та всього православного народу були вкрай необхідні
богослужбові й повчальні книги. На церковному соборі 1642 року в Яссах, у
присутності представників Українсько-Білоруської, Грецької та Молдавської
Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами
”Православне сповідування віри”.
Стан
православної Церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софійський
кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький,
Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші монастирі та храми
перейшли у відомство православного митрополита.
Відновлення
Софійського собору, яким уніати володіли близько 37 років, розпочалося у 1634
році й тривало впродовж десяти років.
Митрополит
Петро наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під
руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя
Володимира.
Лише
чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на Київській кафедрі, але це
був час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і
виснажлива праця підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п’ятдесятилітнього
віку, він відчув наближення смерті.
За
кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи
Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав
бібліотеку, нерухоме майно, коштовності.
Розділивши
решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями,
архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж
року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й
покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.
(http://cinref.ru/razdel/04700religia/06/112115.htm)
Немає коментарів:
Дописати коментар