Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не
можна тільки Батьківщину...
(В. Симоненко)
Сьогодні
ім’я Василя Симоненка — серед класиків української літератури XX ст. Втім,
суспільно-культурні обставини вивели постать Симоненка далеко за межі суто
літературного процесу, увівши його, на думку багатьох, до пантеону національних
героїв.
Василь
Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Бієвці Лубенського району
Полтавської області. Мати майбутнього поета – Ганна Щербань – працювала в
колгоспі. Батько – Андрій Симоненко – покинув сім’ю, коли маленькому Василькові
не було ще й року.
У 1942 р. Василь
Симоненко йде у перший клас. Після початкової школи рік навчався в Єнківській
семирічці, а потім перейшов у Тарандинцівську школу, яку закінчив у 1952 р. із
«золотою медаллю».
У 1952р. Василь
Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де
водночас із ним навчався Ю. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць, С. Тельшок. Студентське
життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про
майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб
набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює
секретарем в університетській багатотиражці. У роки навчання
В. Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших
курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав
активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою. По
закінченні університету Василь працює в газеті "Черкаська правда", потім
– у "Молоді Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої
газети", як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко
критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом
відгукувався про добрих людей.
Друкує В. Симоненко й вірші, проте ті
його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися
найглибші думки, на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли
бути опубліковані.
Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з
волі пробудженого "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої
молоді. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали
називати шістдесятниками. Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників. За
суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу
літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання
художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна
революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей
науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості
І. Драча, М. Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.
Хоча на той час
Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем,
Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом,
Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього
Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у
літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та
сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до
національного відродження.Проте просвітницька діяльність на задовольняла
Василя. Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими
результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію
сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для
Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра
сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і
вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою
Корською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні
тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати
ховали своїх мерзенних злочинів.
Саме за
участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були
відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському
кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і
відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця
печалі й перетворити їх у національні меморіали.
За життя вийшла лише одна збірка поезій
В. Симоненка – «Тиша і грім» (1962). Посмертно були опубліковані такі збірки:
«Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), казки
«Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка
новел «Вино з троянд» (1965). У 1995 році Василеві Симоненку посмертно
присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.
Після смерті у 1964р. вийшла друга
збірка поезій "Земне тяжіння". У 1965р. вийшла
збірка його новел "Вило з троянд". Через три роки по смерті вийшли
"Поезії", де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не
опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його
творчості. Тільки
у 1981 вийшла збірка "Лебеді материнства", а в 1984р. ще одна збірка
"Поезії", яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку
1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас
провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною
зіркою його поезії.
Вірш "Ти знаєш, що ти людина?"
має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не
бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї
людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя. Людина
– це цілий світ.
Усмішка
твоя –єдина
Мука твоя – єдина,
Очі твої –одні.
І ця проста, здавалось би, думка
виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а
чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини?
Патріотична
лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості
Симоненка. І не даремно. В. Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб
передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття
патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де
народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав.
Любить сильно, щиро. Василь Симоненко зумів передати у "Лебедях
материнства" й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої
–України у простих, щирих словах.Ніколи й ніде не забуваймо: щоб нас у житті не
спіткало, може, доведеться і впасти на сухому полі, але "Прийдуть з
України верби і тополі".Завершується пісня рядками, які говорять, що можна
вибирати друга, дружину "і по духу брата, та не можна рідну матір
вибирати":
Можна
все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Для
неї жив і творив сам Симоненко.
Василь Симоненко прожив 28 років. Та він
назавжди увійшов в історію рідної культури своїм болем за долю України,
тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує
краса і щирість почуттів.
Він житиме в
праці й думках, у пам’яті внуків, яким він передавав свою пристрасть і гнів,
радощі й муки. Отже висновок: безсмертя людини – в праці, доброті, в тому, що
вона зуміла передати нащадкам. У що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи то в
граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити і розуміти
прекрасне й велике у живих – простих, звичайних, на перший погляд, людях. Треба
любити їх.
Немає коментарів:
Дописати коментар